Життя завжди було не  легке, але той, хто вмів і хотів працювати  чи головою чи руками, майже завжди зміг вижити в цьому вічно тліючому світі. Щира робота повсякчас звеличувала людину та переносила на найвищий щабель в суспільстві. Але не завжди людська  праця оцінювалась належно або й не оцінювалася взагалі,  що нерідко буває й зараз.

    Сучасне життя українців нагадує бджолиний вулик. Як сезон, то робочі руки розлітаються всюди: хтось в Росію, Чехію, Португалію, Іспанію, а хтось в столицю на заробітки, бо якось треба жити і годувати родину.  Ціленьке Боже літо з одного будівництва на інше: там не заплатили, там міліція обібрала, там «рекет» витрусив все до останньої копійки, ледь й душу не забрав, яка для нього майже нічого не важить.  

    Коли наближається осінь, струджені та обтяжені руки повертаються додому: хто несе сумку, хто з опущеною головою ледь ноги волоче до хати, навіть цукерків нема за що дитині купити, а когось взагалі привозять з обломленими крилами життя… Хто є, кого нема – злетілись всі до вулика. Тепер цей здобутий «паперовий мед» треба так розпорядити, щоб вистачило до наступної весни, бо взимку не завжди заробиш, а тільки потратиш. Позичити ж важко. І як хочеш, так живи; куди не штовхнешся, всюди потрібні кошти: за літо назбиралось боргів у магазині, діти йдуть до школи, худобі нема що їсти дати… Зима запитує:  де було літо?

     Шкода, що в цьому українському вулику ти є ніхто, бо на чолі в тебе написано: «дешева, чорна, робоча бджола, виконую будь-яку роботу».

    Якщо спитати кожного третього: «хто ти за освітою?» -  то мало хто відповість: «будівельник». Один вчитель, інший комбайнер, ще інший бухгалтер, менеджер, юрист. І цей список можна продовжувати, адже не лише прості громадяни виконують чорну роботу, а й люди з вищою освітою тягають відра і носять носилки заради того, щоб вижити. Робочих українських бджіл є мільйони і якщо пару тисяч зачавити, то ніхто навіть й не помітить, що їх не стало, адже для влади вони є цінністю лише тоді, коли на виборах потрібно виконати громадянський обов’язок. 

         Доводилось говорити зі своїми односілчанами, які  розказували  хто, як і де працює. Один розповідає: «Завезли нас на майбутню дачу багатія, а там високий паркан, охоронець з собакою при вході, хатинка обтягнута поліетиленовою плівкою та туалет. Робимо, робимо, а я тільки на паркан і дивлюся, мов в’язень, як би то його перестрибнути.

    Ніч. Сумку на плечі і гайда куди очі дивляться». Другий розказує: «А я працював начебто добре в одного багатого дядька: –  їсти давав і ночувати, а як виплатив зарплату, то сказав, що більше мене не треба, бо роботи немає і від сьогодні він мене не знає. Не знаєш, то й нетреба. Я собі пішов посвистуючи, головне, що тисяча «зелених» в кишені за місяць. Коли трохи відійшов, до мене «прилипли» п’ятеро, штирхаючи ножем  під ребра. Забрали геть усе, навіть на дорогу не залишили. Сказали, що коли  подам хоч голос, потону у власній калюжі крові. От і виявилось, що пан справно мені платив, а потім навів на мене розбійників, бо ж недарма на останку сказав, що він мене більше не знає.

     На такій дешевій робочій силі, хтось будує вілли та маєтки, а в когось вдома діти голодні й босі, що чекають на тата. Він приходить, але іноді, навіть без улюблених цукерок. Бо на світі є дяді, які не віддали татові гроші або забрали всі, що заробив…     

      От так працюється заробітчанам в Україні, де ти маєш ще хоч якісь права, бо ти громадянин цієї держави, а за кордоном що робиться? Там ти зазвичай нелегальний працівник. Міліції дай, бандитам дай, на митниці дай, а що самому залишається? Хіба що життя, яке теж часто відбирають, іноді навіть за одне поперек сказане слово. Не одного в село привезли в скляній урні. Іноді це молодий хлопець в якого життя тільки починалося,  чи одружений чоловік в якого залишається по двоє, троє дітей жити без батька. Ось така ціна за роботу звичайної української бджоли.

     Попри всі негативи заробітчанства, для багатьох це єдиний спосіб заробити, іноді непогано. Принаймні, остарбайтери отримують більше аніж державні службовці. Виходить, що своя держава зовсім не дбає про своїх громадян, які трудяться на її благо.

    От і кидають заробітчани рідні домівки, дружин та дітей і розлітаються всюди, щоб здобути «паперовий мед».  Чорна робота приймає всіх, бо  робочі руки, а ще й дешеві, потрібні скрізь  Хто ж від таких відмовиться?

В`ячеслав Рошко спеціально

для газети "Молодь України"