В який би куточок рідної України не завітала подорожуюча людина, завжди знайде щось нове та неповторне, що несхоже й неподібне на щось інше. З радістю можна сказати, що наша Батьківщина багата на визначні місця. Кожне з них має свою давню історію, казкову легенду, світле майбутнє.  А ще у кожному місці, де збирається  багато людей,  живе свій дух, що мимоволі зачаровує душу і серце, гладить втомлене тіло…  Здається, й сама природа там дихає чимось найзагадковішим.

       В одному  з таких місць недавно пощастило побувати (вже втрете і думаю, що не востаннє). Прекрасна природа та чудове місце біля самого Київського моря стало найкращим для побудови  Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році», що розташований за вісім кілометрів від Києва, у селі четвертого Президента України.

 
     Село Нові Петрівці майже 65-років дає притулок музею-ровеснику війни, що був офіційно створений 20 березня 1945 року Постановою Ради Народних Комісарів УРСР та ЦК(б)У № 425. Назва його тоді звучала так: «Поле битви за Київ».  Але варто зазначити, що сам музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 році» почав діяти трошки пізніше, а саме тоді, коли постановою Ради Міністрів України РСР (від 5 травня 1954 року №582)  було огороджено частину території минулого командно-спостереженого пункту 1-го штабу Українського фронту, з якого під час Київської наступальної операції здійснювалися командування військами. Маленькі будиночки, бліндажі, командно-спостережні пункти командуючого 1-м Українським фронтом генерала армії М.Ф.Ватутіна, 650 м ходів сполучень - ось що було і зараз є збережено з часів війни на території створеного музею-заповідника.

       Завдячуючи першому директору музею «Битва за Київ у  1943 року» Олександру Пилиповичу Євтушенку, 4 листопада 1958 року на заповідній території було споруджено Пам’ятник-музей визволення Києва, де почала діяти  невеличка експозиція для відвідувачів. Одними з перших експонатів виставки стали предмети, що були передані з Державного історичного музею України. Головним центром експозиції тоді був макет Київської наступальної операції. Своє почесне та постійне зберігання в музеї зайняла передана книга Вічної Слави, бойові знамена дивізії 1-го Українського фронту, які брали безпосередню участь у боях на Лютізькому плацдармі.

        Переможним життям історія писалася далі. Вічна слава загиблим воїнам-визволителям вшановувалася з кожним роком сильніше, збираючи тисячі ветеранів на заповідній землі. Мільйони полягло в нещадній боротьбі, але ті, що зосталися жити, усіма своїми силами намагалися зробити так, аби пам'ять про загиблих товаришів, батьків, дідів ніколи в тлінь не перейшла. Мабуть, тому в 80-ті роки минулого століття народний художник Росії Микола Присєконін довершив свою роботу над геніальною діорамою, яка несла в собі відтворення героїчної дніпровської епопеї «Битва за Київ. Лютізький плацдарм. 1943 рік»,  що була відкрита 4 травня 1980 року в приміщенні Свято-Покровської церкви.  Вона дивом зосталась не знищеною комуністами. Вціліла церква й під час війни, хоча її стіни потужно  решетовані кулями.         

        Зараз з упевненістю можна сказати, що вісімдесяті роки, для музею  «Битва за Київ у  1943 році», були наближеними до «золотих», адже потік туристів тоді був рекордним. Звідусіль приїжджали автобуси з туристами до Нових Петрівців, щоб люди могли відвідати поля битви та  вшанувати пам'ять вічних героїв.  Серед гостей були такі визначні особистості, як командуючий 38 Армії 1-го Українського фронту Маршал Радянського Союзу,  двічі Герой Радянського Союзу  К. С. Москаленко, Маршал авіації, тричі Герой Радянського Союзу І. М. Кожедуб, та багато-багато інших видатних ветеранів-воєначальників, не кажучи вже про  численні делегації  відомих культурних діячів, істориків, дослідників, археологів.

         На честь 50 річниці визволення Києва від фашистських загарбників, вже при незалежній Україні, 1993 року було збудовано та відкрито Музей-діораму площею 1100 метрів, в якому знаходяться експозиційні зали та експонується полотно діорами, що було перенесено з церкви 5 листопада того ж року. Великі та просторі приміщення стали домівкою для сотні цінних експонатів. З кожним днем музей поповнювався новими речами воєнних часів, що невдовзі ставали постійно діючими експозиціями. Безцінними були, насамперед, листи, фотокарточки, фотодокументи, зброя та спогади учасників війни, які свідчили про тяжкі часи боротьби.

       У 1996 році музей чекала нова подія. Пам’ятник-музей звільнення м. Києва від фашистських загарбників було перейменовано в Державний музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 році». Таке визнання було цілком заслуженим, адже  за 53 роки існування установи,   дуже багато чого зроблено та збережено як пам'ять про лихі часи, а саме: дослідження   та вивчення матеріалів, пов`язаних з подіями оборони Києва в 1941 році та визволення Києва і Київської області в 1943 році.

          Щороку музей-заповідник відвідує більше сімдесят тисяч людей. Ажіотаж відбувається під час святкування Дня Перемоги, літніх канікул в школярів та святкування Дня села в Нових Петрівцях. Протягом існування музею, його відвідало близько 6 мільйонів людей з 85 країн світу. Проте, двері цього закладу завжди відкриті. Будь-хто з охочих може  прийти, щоб познайомитися з цікавими експонатами музею, поглянути на «свіжі» знахідки, не менш захоплюючою є й приватна виставка кулеметів «Максим», а ще подивитися на унікальні ходи сполучення  і просто відпочити в казковій природі чудового краю.    

           Дата за датою, одна подія змінювала іншу, чергова річниця вшановувала пам'ять загиблих на території музею-заповідника, все мінялось, як зрештою, і весь сучасний музей якого, мабуть, не можливо, було б уявити без його директора, котрий віддав тридцять років свого життя музейній справі. Саме завдяки Віковану Івану Петровичу та його сумлінній праці, ми знаємо правдиво про мужність нашого народу в страшні роки війни.   

            Кількість відзнак та нагород  цієї людини можна перерахувати,  але те, що він зробив та й зараз робить, оцінити навряд чи можливо якимись званнями. Він зробив багато по-справжньому господарських справ, присвятивши метушливі роки свого життя на благо пам’яті загиблих героїв за честь та волю Батьківщини. В наш час не кожен так зможе, а якщо й зможе, то тільки з власної вигоди.  Здається, з кожним жестом і з кожною мімікою на обличчі, відчувається його щире вболівання за музей. Нестерпний біль лунає у словах, коли згадує війну і тих людей, яких вона жорстоко забрала навіки в небуття…

         Про його відверте переймання долею музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» можна одразу помітити без зайвих слів, думок і роздумів, якщо просто пройтися заповідною територією. Все там  доглянуто, пофарбовано, як у доброго господаря на подвір’ї. Кожна експонована одиниця техніки, як щойно з конвеєру. Алея Пам’яті  зачаровує зір, перехоплює подих.  І ще багато іншого, повз чого так просто не пройдеш, не звернувши уваги. 

         Бойовий характер Заслуженого працівника України Івана Вікована, нагородженого орденом «За заслуги III ступеня», відчули на собі ті, хто хотів у 2006 році незаконними діями та рішеннями забрати близько чотирьох гектарів заповідної території під будівництво розважального комплексу. Незважаючи на свій поважний вік, директор музею, бився, мов лев, з усіма незаконними загарбниками. Знайшов сили й для боротьби з колишнім головою сільської ради, що зараз несе кримінальну відповідальність за свої неправомірні дії.  Танці, співи та гуляння –  ніколи не буде тут такого, бо навряд чи підніметься у когось рука на статус  національний.   Саме після цього випадку за щирим клопотанням Івана Петровича та ще сотні небайдужих людей, в тому числі й журналістів, 14 травня 2008 року був підписаний відповідний Указ Президента України про надання статусу Національного Державному музею-заповіднику «Битва за Київ у 1943 році».  

        Щире вболівання  Івана Петровича відчувається не тільки за музей, але й за село Нові Петрівці, хоча він і не є його жителем, але свої обов’язки Новопетрівського сільського депутата виконує відмінно.

       Свої міцне коріння цей поважний чоловік тягне з Тернопільщини. В селі Слов`ятин промайнули дитячі роки. Із двох дітей в родині Іван Вікован був найстарший.  Народжений у  трудолюбивій, бідній селянській родині, Іван Петрович мав неабияку повагу до людської праці, адже все його дитинство було тісно пов’язано з тяжкою роботою в глибокому селі. З восьмого класу працював у місцевому радгоспі «Україна», виконуючи різну роботу.  Після десятого класу вперше поїхав з дому, але не на відпочинок чи екскурсію, а на заробітки в Херсонську область, щоб там зі своїми ровесниками складати солому в колгоспі. Заробивши тону пшениці та сто п’ятдесят рублів,  купив собі вихідного костюма та велосипед.

        У 1969 році почалось студентське життя Івана Петровича. Він вступив до Львівського ордена Леніна державного університету ім. Івана Франка, якого успішно закінчив, отримавши кваліфікацію вчителя хімії та біології. Саме у великому м. Львів молодий хлопець вперше побачив електричну лампочку, трамвай та великі будинки.

       Як справжній мужчина, пройшов службу в Радянській Армії. Від так в 1971 році почав свою трудову діяльність в Лютізькій середній школі Вишгородського району, де оселився на постійне місце проживання, адже саме з цього села була його дружина. Праця вчителя хімії тривала недовго. Вправного педагога підмітили вчасно.  Вже у 1977 році запропонували стати директором Новопетрівської восьмирічної школи №2.  Паралельно працював у відділі пропаганди та агітації Вишгородського райкому партії.

       5-го квітня 1980 року  Івана Вікована  знову призначено директором, але вже не освітнього, а культурного закладу. Тодішній Пам’ятник-музей визволення м. Києва вітав свого третього наставника.

       Іван Петрович прийшов дуже вчасно на цю посаду. Під його керівництвом було збудоване  та відремонтоване не одно приміщення.

       З кожним роком, разом з колегами, директор  музею-заповідника, примножують його фонди, які зараз вже досягли більше трьох з половиною тисяч музейних предметів.

        За ініціативи Івана Петровича було знайдено і перепоховано десятки залишків невідомих солдат. Пошуки не припиняються й зараз. Постійно ведеться посилена пошукова робота, щоб знайти рештки загиблих у бою щоб віддати їх землі з військовими почестями.  

        Та спокою на жаль не знає людська натура Івана Петровича, адже вже котрий рік його бентежить будівництво Каплиці Пам’яті невідомим солдатам, щоб ті, хто приходить до Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році», могли поставити свічку за полеглих в бою. На місці зведення вже закладено камінь, але коштів зібрано тільки десяту частину від тієї, що треба для будови. Та ентузіазм директора не втрачає віри. Постійні пошуки спонсорів, благодійників та меценатів потроху дають свої плоди, але потреба в фінансуванні ще чимала. На кожній зустрічі з журналістами Іван Вікован наголошує про не збудовану святиню, звертаючись через ЗМІ до всіх, кому не байдужа пам'ять про загиблих батьків, дідів та прадідів.

       Відчутну підтримку у зборі коштів на зведення Каплички Пам’яті  зробив відомий журналіст, Почесний працівник туризму України і редактор журналів «Музеї України» та «Нова Січ» Віктор Тригуб, який щиро переймається долею музею вже не перший рік, адже саме за його допомоги було врятовано  музей від рейдерського захоплення.

        І наостанку, можна з впевненість сказати, що Іван Вікован не лише директор Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році», але й людина з великими можливостями та здобутками, мужнім та добрим серцем, що б’ється в ритм життя, не знаючи втоми та поразок, заради того, щоб минуле завжди жило в наших серцях, як добра пам'ять про героїв котрі загинули на полі бою. Безперечно, такий внесок у розвиток та збереження культурних цінностей України є безцінним та винятковим. Тож, щиро бажаємо Івану Петровичу відсвяткувати черговий 65-річний ювілей музею і дай Бог не останній на довгій стежині своєї роботи.  Зичимо йому довгих років життя, щоб наступним його досягненням було звання Героя України, адже таких людей Україна має знати в обличчя ще за життя на землі.

В`ячеслав Рошко

Головний редактор громадсько-культурологічного журналу

"Закарпатський край"